Куля для генерала

Газета “Хрещатик” №11(3836) 25.01.2011.

Ім’я киянина, генерала Миколи Духоніна було на довгі роки викреслене з історії. Він міг би залишитись у підручниках як талановитий військовий, а став відомим як перша жертва “червоного терору”

Його ім'я на десятиліття було викреслено з історичних джерел. Хіба що фахівці могли пригадати вислів "Відправити у штаб до Духоніна", що мовою ЧК означало розстріляти. Лише сьогодні історики намагаються оцінити його постать і вчинки як людини та офіцера. Того, хто раптом опинився на вістрі політичних перипетій.

Молодий генерал-лейтенант

Його довоєнне життя пов’язане зі столицею України. Микола Духонін народивсь у Смоленській губернії 2 грудня 1876 року, однак закінчив Київський кадетський корпус. У 1906 році його призначили помічником старшого ад’ютанта штабу Київського військового округу, а 8 січня 1907 року — штаб-офіцером для доручень штабу того ж округу. Дружиною і єдиною супутницею життя Духоніна стала Наталі Вернер, донька почесного громадянина міста. Трохи більше, ніж за рік, Миколу Миколайовича було прикомандировано до Київського військового училища для викладання військових дисциплін. Мешкав у Києві, спочатку на вулиці Банковій, 5, а потім на Інститутській, 13. 6 грудня 1911 року Духоніну достроково присвоєно звання полковника. Під час Першої світової війни він служив на різних посадах. Був і командиром 165-го Луцького піхотного полку. Однією зі спеціалізацій Духоніна була військова розвідка.

{mosthumbviewer: images/stories/massmedia/hreschatic3836.png, images/stories/massmedia/hreschatic3836s.png, ,right}Лютневу революцію Микола Духонін сприйняв лояльно. Його кар’єра почала різко зростати, він починає обіймати високі посади. У 1917-му Духонін уже мав звання генерал-лейтенанта, а після зникнення із Зимового палацу Керенського мимоволі став Верховним Головнокомандувачем Російської армії.

Країною керував Тимчасовий уряд, що спирався на масонські організації, котрі пов’язали Росію з Антантою, а їм протистояли більшовики, фінансовані Німеччиною, які мали зобов’язання вивести Росію з війни. Більшовицька пропаганда зводила авторитет командування та офіцерів нанівець. Накази військової комісії Держдуми мали виконуватись лише в тому разі, якщо вони не суперечили постановам комітетів. Було скасовано титулування офіцерів та віддавання честі. Армія втратила ієрархію, а разом з тим стрімко знизилась боєздатність. Через це провалилась остання спроба масового наступу Російської армії. Так, війська Південно-Західного фронту, захопивши кілька ліній ворожих окопів, почали мітингувати, обговорювати накази, відмовились іти вперед. У тил потяглися дезертири. Наступ просто зупинився, навіть попри те, що командувач зі згоди комітетів дав наказ стріляти по втікачах.

У країні було розформовано поліцію, а замість неї створено народну міліцію. 18 березня оголошено про амністію засуджених, зокрема і за кримінальні злочини. На волі опинилися понад 15 тисяч злочинців. Багато хто з них швидко зорієнтувався в обстановці й поквапився до лав новостворених партій. І більшовицької в тому числі. Тимчасовий уряд не міг керувати ситуацією, а більшовики готували повстання для повного захоплення влади і “відпрацювання” грошей. Перша спроба виступу була ще в липні. Тоді бунт придушили силами козацьких підрозділів. Цікаво, що липневий більшовицький виступ збігся в часі з німецьким контрнаступом на фронті.

7 листопада 1917 року більшовики захопили владу в Петербурзі та одразу взялися за виконання забов’язань перед “спонсорами”, тобто німцями. Диктувати умови миру мали ті, хто вигідно вклав гроші у доволі сумнівну на той час політичну силу.

Потрапив під колесо історії

8 листопада генералу Духоніну РНК дала розпорядження, підписане Володимиром Леніним. У ньому категорично вимагалось терміново розпочати переговори з німцями про мир. Однак ставка не відповідала. Микола Духонін не хотів вступати в перемовини з ворогом. Підписання миру означало зраду національних інтересів та марність пролитої крові шести мільонів російських солдатів. Ленін знову почав вимагати від Духоніна розпочати переговори.

Генерал рішуче відмовився, оскільки не визнавав за Радою народних комісарів право представляти верховну владу. Свою думку з приводу нічної розмови з Леніним Духонін висловив у телеграмі колишньому міністру: “З поставлених мною ребром питань та з отриманих відповідей я цілком очевидно побачив, що народні комісари на свій Декрет про мир не отримали жодних відповідей. Їх, вочевидь, не визнають. За цих умов вони зробили останню спробу відкрити мирні переговори через Головнокомандувача, сподіваючись, що зі мною як законною владою будуть розмовляти і вороги, і союзники”.

Тієї самої ночі Ленін особисто надиктував наказ, у якому повідомив про звільнення з посади Духоніна і призначення на його місце прапорщика Криленка. “Підписання сепаратного миру з Німеччиною виключає будь-яке поняття про державність і означає цілком визначену анархію та може бути на руку не російському народові, комісарами котрого себе іменують більшовики, а, зрозуміло, тільки Вільгельму”,— говорив у ті дні Духонін. Він чудово розумів, що підписання миру всупереч протестам союзників викреслить Росію з лав переможців у Першій світовій війні.

А щодо результатів війни — в той час великих сумнівів не було. Сили Німеччини були виснажені трьома роками війни. Збільшувалися масштаби розрухи. Разом із тим країни Антанти отримували допомогу від США. Спочатку матеріальними, а потім і людськими ресурсами.

Дії Духоніна спочатку налякали Леніна. Раднарком віддав унікальний для світової практики наказ: революційним радам на місцях було дозволено самостійно проводити мирні переговори на будь-яких умовах. За собою керівництво більшовицької партії залишало тільки підписання кінцевого договору. 19 листопада Микола Духонін віддав свій останній наказ — звільнив із тюрми в Бихові генералів Корнілова, Денікіна та інших, яких було заарештовано за військовий виступ проти Тимчасового уряду. Врятувавши керівників майбутнього “білого руху”, він підписав смертний вирок самому собі. Командири ударних батальйонів просили у Миколи Миколайовича дозвіл на оборону Могильова, але той відповів, що не хоче... братовбивчої війни.

Духонін так до кінця й не зрозумів, що братовбивча війна вже розпочалася. І оборона ставки могла б підняти бойовий дух вірних Тимчасовому уряду частин. Але з міста виїхали всі, з генералом лишилася лише дружина. Микола Духонін сам прийшов в штабний вагон Криленка здавати свої повноваження. Зараз це здається безглузддям, але тоді генерал просто хотів припинити кровопролиття. Духонін пішов “здавати справи”, перевдягнувшись у цивільне. Біля вагона в геометричній прогресії почав збиратися натовп. Двоє матросів увірвалися до вагона. Духонін сам вийшов до тамбура, аби заспокоїти натовп. Йому не дали сказати слова, спробували виштовхнути, та він вхопився за поручні. Матроси втрьох не змогли впоратися з фізично сильним генералом. Справу довершив постріл у потилицю. Мертве тіло ще довго добивали прикладами та штиками. Подальші події засвідчили — звіряча розправа над Духоніним не була випадковою чи стихійною.

Початок “червоного терору”

Принциповість Духоніна дратувала більшовиків. Тим більше, що німці хотіли вести перемовини з впливовою людиною, а не з солдатами та матросами. Тож знищити його було конче потрібно, аби вибору в німців не було. Тіло генерала забрала дружина і перевезла до рідного Києва. Миколу Миколайовича тихо поховали на Аскольдовій могилі. У 30-х роках останки було перенесено до Лук’янівського цвинтару і перепоховано поряд із могилами брата і батька. Тільки тепер поступово повертається його ім’я, але робота ця дуже складна. За словами старшого наукового співробітника Державного архіву столиці Сергія Карамаша, він марно намагався віднайти особову справу генерала. В архіві взагалі не лишилося жодної особової справи кадетів і викладачів Київського кадетського корпусу. В істориків жевріє єдина надія, що ці документи не були знищені більшовиками, а вивезені в еміграцію в 1920 році.

Наразі громадська організація “Товариство ветеранів розвідки військово-морського флоту” спільно з дирекцією історико-меморіального Лук’янівського заповідника ініціює створення на Лук’янівському цвинтарі пам’ятника Миколі Духоніну — останньому Головнокомандувачу Російської армії.

Євген ЛЕВЧЕНКО “Хрещатик”. Фото з архіву “Хрещатика”

JSN Epic template designed by JoomlaShine.com